українською in english

Чия влада? Доступно – про повноваження Верховної Ради

27 травня, 14:14

ІзбірКом розповідає про діяльністьВерховної Ради та народних депутатів України.

У переліку найбільш непопулярних органів влади серед українців Верховна Рада займає одне з найменш почесних місць. Так, згідно з лютневим опитуванням Центру Разумкова, скоріше довіряють та довіряють парламенту 12,7% громадян. Менше серед органів влади мають суди – 11,4 та державний апарат (чиновники) – 9,1%. 

Втім, традиційно виявляючи недовіру до парламенту, виборці часом «забувають», що самі обирають народних депутатів на прямих виборах кожні п’ять років, а іноді – й частіше. Однак, як свідчать опитування, здебільшого виборці очікують від обранців не виконання їх безпосередніх обов’язків, а навпаки – здійснення тих кроків, які не є властивими парламентаріям: ремонту доріг, встановлення дитячих майданчиків, роздачі безкоштовних ліків чи продажу дешевої картоплі. З одного боку, ця ситуація вигідна багатьом депутатам, яким простіше подарувати виборцям енну кількість умовної «гречки», ніж працювати в комітетах над законопроектами, а з іншого боку, вона створює замкнене коло прихованого і прямого підкупу виборців та приходу до Ради ще менш фахових, але небідних політиків чи то пак бізнесменів. ІзбірКом продовжує серію матеріалів про повноваження гілок влади та цього разу розповідає про український парламент.

Отже, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони. До її складу входять 450 народних депутатів, яких українці обирають на прямих виборах кожні п’ять років. Щоб стати нардепом, кандидат повинен:

Клікніть на зображення для збільшення

Що стосується бізнесу, то народні депутати не можуть бути одночасно депутатами органів самоврядування, працювати на державній службі, обіймати будь-які оплачувані посади, займатися підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

З історії парламенту

Перша Верховна Рада України була обрана у березня 1990 року, хоча тоді вона ще була Верховною Радою УРСР 12 скликання, ставши потім Радою першого скликання. Громадяни обирали 450 депутатів з-поміж трьох тисяч претендентів, і це були перші демократичні вибори. Той парламент складався з двох великих фракцій і тричі встиг змінити голову: першим був Володимир Івашко (його вже мало хто пам’ятає), потім – Леонід Кравчук, а після того, як його обрали президентом, цей пост зайняв Іван Плющ.

Саме той парламент прийняв Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України.

Його, як і нинішній, було вирішено розпустити достроково – 1994 року.

У той час було встановлено вимогу щодо обов’язкової 50-відсоткової явки виборців, і всіх депутатів обирали винятково за мажоритарною системою, тобто в округах. Вибори проходили у два тури, якщо жоден з кандидатів не набирав 50% плюс один голос, до якого виходили два найбільш популярні кандидати в нардепи. Через ці складнощі низка округів лишилася взагалі без депутатів, а довибори проводилися ще впродовж року. Саме ця Рада ухвалила Конституцію України, за якою, хоч і зі змінами, наша держава живе й зараз.

Вибори до Верховної Ради третього скликання відбулися 29 березня 1998 року, і цього разу, вперше в історії України, вони пройшли за змішаною, тобто пропорційно-мажоритарною системою. Як і зараз, 225 депутатів було обрано в мажоритарних округах, а 225 – за партійними списками. Обов’язковий поріг явки виборців було відмінено, а переможцями в мажоритарних округах визнавалися ті кандидати, які набирали найбільше голосів (без двох турів). Партіям, аби потрапити до Ради, слід було подолати 4-відсотковий бар’єр. Цей парламент виборці обрали не на п’ять, а на чотири роки, оскільки термін його функціонування було офіційно скорочено.

Зазначимо, що у парламентах перших трьох скликань, тобто обраних 1990, 1994 та 1998 роках, найбільшою фракцією була Комуністична партія України.

Вибори 2002 року відбулися 31 березня за такою ж змішаною системою і таким же 4-відсотковим бар’єром для партій і блоків. Вперше комуністів з першого місця посунув Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», який набрав 23,57% голосів. Тоді ж Організація з безпеки і співробітництва в Європі офіційно повідомила про випадки фізичного насильства і переслідування кандидатів і агітаторів, пов'язаних з опозиційними до чинного президента Леоніда Кучми політичними партіями.

Чергові вибори пройшли знову через чотири роки, 2006-го. Однак цього разу мажоритарної системи вже не було, а прохідний бар’єр для партій і блоків знизили до 3%. Схожий варіант нещодавно запропонував новообраний президент Володимир Зеленський, але був відхилений парламентом. Вибори-2006 встановили рекорд за кількістю партій, які взяли у них участь, - 45, тож довжина виборчого бюлетеня склала 80 сантиметрів. Перше місце здобула Партія регіонів, друге - Блок Юлії Тимошенко.

Щоправда, проіснувала ця Верховна Рада недовго, і після гострої політичної кризи президент Віктор Ющенко розпустив її. Потім тривало зволікання з виділенням коштів на передвиборчу кампанію, протистояння затягувалося, і зрештою вибори пройшли 30 вересня 2007 року. Система була та сама: пропорційна з 3-відсотковим бар’єром. Так само, як і 2006 року, перемогу здобула Партія регіонів, однак коаліцію утворили Блок Юлії Тимошенко і блок «Наша Україна – Народна самооборона». Втім, уже після перемоги 2010 року на президентських виборах Віктора Януковича Рада прийняла новий регламент, за яким коаліцію дозволялося утворювати не лише фракціям, а й депутатам, які змінили свої політичні симпатії (таких тоді називали «тушками»). Саме після цього було створено коаліцію з Партії регіонів, комуністів, Блока Литвина і депутатів-перебіжчиків, яка обрала прем’єр-міністром Миколу Азарова.

Цей парламент ухвалив новий закон про вибори, за яким 2012 року парламент обирали вже за змішаною системою: 225 нардепів – за мажоритаркою, 225 – за партійними списками, але прохідний бар’єр підвищили до 5%. Крім того, заборонили брати участь у виборах блокам політичних партій. За новими правилами до Ради пройшли п’ять партій, з них Партія регіонів отримала 30%, а «Батьківщина» – 25,54%. 

Після Революції Гідності, 24 липня 2014 року розпалася коаліція «Європейський вибір», а нової протягом місяця, як це передбачено Конституцією України, не було створено, тому 25 серпня, у відповідності до статті 90 Конституції України, президент Петро Порошенкооголосив про рішення достроково припинити повноваження Верховної Ради VII скликання. 

Наступні вибори також проходили за змішаною системою 26 жовтня 2014 року, внаслідок чого до Ради потрапили шість партій. 

Права і обов’язки народного депутата

Головною роботою обранця є розробка законопроектів, проектів постанов та інших документів, а також участь у голосуванні. Кожен депутат має право одного голосу і зобов’язаний голосувати лише персонально, своєю карткою. Також нардеп зобов’язаний інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації та на зборах виборців – не рідше двох разів на рік. Крім того, обранець повинен проводити особистий прийом громадян за графіком, здійснювати розгляд заяв та скарг громадян, які надійшли на його ім'я і щорічно декларувати свій майновий стан, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру.

Що стосується фракцій, то депутат має право бути членом лише однієї фракції або групи, може вільно вийти з її складу або взагалі не входити до жодної.

Крім того, нардеп має право подавати запити, звернення до органів влади і місцевого самоврядування, а також до підприємств.
Щодо різноманітних пільг, про які часом ходять мало не легенди, то народному депутату надається щорічна оплачувана відпустка у міжсесійний період тривалістю 45 календарних днів; за народним депутатом, строк повноважень якого закінчився, зберігається безкоштовне медичне обслуговування у тих закладах охорони здоров’я, до яких він був прикріплений у період виконання депутатських повноважень; на території України нардеп користується правом позачергового отримання проїзних документів, а також може отримувати компенсацію на транспорті видатки, пов’язані з його роботою, та на проживання в Києві у період сесійної роботи.

Ще один важливий момент, яким часто спекулюють політики, зокрема й самі нардепи, - це недоторканність народного депутата України. Це положення означає, що народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований. Крім того, обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення тощо допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності.

За часи свого існування Рада позбавила недоторканності понад 20 нардепів. Першим став Степан Хмара, якого у 1990 році звинуватили у побитті полковника КДБ, після чого він рік просидів у СІЗО. Тож позбавлення недоторканності не є чимось складним, однак, як показує практика, навіть після цього покарання понесли далеко не всі. Фактично термін відбув Віктор Лозінський – за вбивство людини – та Павло Лазаренко, який відсидів в американській в’язниці до 2012 року.

Клікніть на зображення для збільшення

ОПИТУВАННЯ
Чи прозоро, на вашу думку, вiдбулися останнi мiсцевi вибори?
Так
25% (20)
Нi
61% (48)
Я просто хочу побачити результат опитування
14% (11)
партнери