Дитячий лікар Іван Тарасенко: «У полоні мене кинули до «одиночки» і вимагали зізнатися у бомбардуваннях Донбасу»

До початку російського вторгнення в Україну 2014-го року Іван Тарасенко працював лікарем в Одеській обласній дитячій лікарні. Наступного року він був мобілізований і півтора роки служив військовим лікарем, а після – повернувся до улюбленої роботи в Одесі. У лютому 2022-го, щойно дізнавшись, що потрібна його допомога на острові Зміїному, він погодився, не вагаючись. Тоді ані він, ані троє священників з Одеси ще не знали, що попереду на них чекають російський полон, тортури, знущання фсбшників і абсурдні звинувачення. Свою історію спротиву Іван розповів документаторам Одеської обласної організації ВГО «Комітет виборців України», які збирають свідчення воєнних злочинів росіян в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна».

Потрібен лікар на Зміїний

Новина про початок повномасштабного вторгнення росії 24 лютого застала Івана на робочій зміні. А вже 25-го зранку йому зателефонували друзі-ветерани і повідомили, що на Зміїний потрібен цивільний лікар, аби забрати тіла загиблих українських прикордонників, а також допомогти двом пораненим. Того ж дня він був на одеському морвокзалі, де стояло пришвартоване цивільно-рятувальне судно «Сапфір».

За день рятувальна місія у складі трьох священнослужителів і лікаря вже була біля острова. Там до них піднялася група російських військових, які провели обшук судна, поставили людей на коліна і також обшукали під прицілом автоматів.

«Два дні ми стояли біля острова. Потім нам сказали, що насправді загиблих там немає. Нам сказали, що росія проводить в Україні «спецоперація», яка триватиме 2 дні, після чого ми всі повернемося додому, але вже «в руську Одесу». Потім нам чотирьом – священникам і мені – сказали, що ми йдемо у Севастополь. Морально було дуже важко, враховуючи те, що 24-го вони вже й Одесу бомбили, і після того ми фактично не знали ніяких новин…», - згадує лікар.

За деякий час українців дійсно відправили до Севастополя, на гауптвахту.

Дні в «одиночці»

Там Івана Тарасенка відправили в одиночну камеру. Холод пронизував до кісток: одиночна камера – це маленька видовжена кімнатка, стоячи посеред якої можна було легко одночасно торкатися руками протилежних стін. Вгорі посередині – маленьке відкрите віконце, сильно заґратоване. З нього впродовж всіх 12 діб, які лікар провів на гауптвахті, віяв крижаний вітер.

«Я сидів один, оскільки у мене при собі було посвідчення учасника бойових дій. Допити були щодня. Відкрили кримінальну справу «за вбивство мирних жителів Донбасу» попри те, що я був лікарем в АТО. Казали, що я мінімум 15 років відсиджу в російській тюрмі. На допитах був сильний моральний пресинг. Їх було дуже багато, дуже багато слідчих: у кожній групі було 2-4-5 слідчих. Ти приходиш в кімнату, а там 5 слідчих, і вони всі на тебе тиснуть».

Цікаво, що кримські так звані «слідчі» відрізнялися від тих, з якими потім зіштовхнеться Іван на території рф:

«Вони були або народжені в Україні, або вчилися в Україні. І з ними ще можна було говорити. В росії ти не міг і слова сказати. Кримські взяли мій телефон, передивилися всі вайбер-групи мої робочі, мій фейсбук, мої фотографії, тобто вони розуміли, що я – лікар. А росіяни уже стверджували, що я насправді не лікар, а диверсант, який хотів разом з трьома священниками підірвати острів Зміїний».

На колінах у мінус 22

Після Криму членів рятувальної місії посадовили в автозаки і літаком відправили далі. Попри надії полонених на те, що їх везуть в Одесу, їхній шлях лежав до російського курська.

У шебекіно білгородської області їх серед ночі висадили з машин, побили і примусили стояти на колінах в снігу. Били прикладами по голові по тулубу, руках і ногах.

«Хто не витримував і падав, того заводили в намет, питали прізвище, ім’я, по батькові, дату народження, фотографували. Так вони формували намети. Я простояв на колінах майже до п’ятої ранку, близько трьох один. Мені дали номер 149. Номери вони давали замість імені і прізвища. І там, у тих наметах, при мінус 22, ми пробули три дні», - розповідає лікар.

Вподовж цих трьох днів крига на підлозі в наметах так і не розтанула.

СІЗО, Горький і становлення радянської влади у Латвії

Після наметового табору лікаря й священників відправили далі – у російське СІЗО в старому осколі.Там три дні він знов провів в «одиночці»:

«Це був глибокий підвал. Десь на 5-й чи 7-й день прийшов їхній начальник служби і сказав, що в цій тюрмі сидів Сєнька Разін. Стара тюрма, метрові стіни. В підвалі сидиш, маленьке віконце – і бачиш через 3-4 прошарки ґратів шматочок неба. Але поки був в «одиночці», допитів не було. А от потім – почалися. І це вже було дуже жорстко. Я коли повертався з допитів, знімав светр, і він був геть мокрий. Настільки морально виснажували. Це було просто пекло. Руки-ноги тряслися від виснаження».

В камері Іван Тарасенко був уже зі священниками разом. Десь на п’ятий день вони випросили книги, згідно з правами ув’язнених. Книги дійсно приносили: за тиждень виходило прочитати чотири книги. Це відволікало.

«Це були радянські пропагандистській книжки. Наприклад, пам’ятаю, я читав книжку про становлення радянської влади в Латвії. Було ще «Дитинство» Горького, а так класики якоїсь тощо – не було. Тільки радянська пропаганда. Наприклад, проти релігії багато було. Якраз нам було цікаво зі священниками почитати. Іноді читали вголос, коментували. А ще вмикали нам радіо з шостої ранку і до 22 вечора. О шостій починався гімн росії, він означав підйом. Ми вставали, займалися гігієною тощо. А потім вони сказали6 що ми повинні стояти струнко і співати їхній гімн. Ми їм казали, що для них – це гімн, а для нас – просто пісня. Священники запропонували читати молитву. Але вони по камері побачили, що батюшка Василь Вирозуб молиться, і вони його за це забрали від нас у карцер», - згадує Іван.

За час перебування в російському СІЗО Іван схуд на 12 кілограмів, каже, що їжа була практично неїстівна, а сніданок він так жодного разу й не зміг з’їсти:

«Який би ти голодний не був, його їсти неможливо просто».

Час від часу слідчі розказували полоненим, що в Європі «20 видів зоозбоченців»:

«У них пропаганда реально каже, що ми – фашисти. В російському СІЗО нам заборонили спілкуватися українською мовою, тобто винятково російською можна було. Росіяни нас просто ненавидять. Дуже, дуже жорстокі. Для них слово «незалежність» - це просто слово, від якого аж підкидає. Так їм воно не подобається», - розказує він.

Додому!

Вікно камери, в якій сиділи друзі, виходило у двір СІЗО, і з нього наприкінці березня вони побачили там членів екіпажу «Сапфіри» у своїй формі, а не в зеківських робах: це був сигнал, що людей почали відправляти додому. Трохи пізніше та же побачили одягнених у форму ЗСУ військовополонених. Тож коли одного ранку їм сказали: «З речами – на вихід», вогник надії на повернення додому став сильнішим.

«За пару днів до того священникам пропонували підписати згоду на обмін. А мені таку згоду не давали. А потім теж дали. І сказали: «Ти ж розумієш, що тебе СБУшники зразу кинуть «на передок», щоб ти свій полон змив кров’ю. Може, ти не ідеш на обмін?». І я сказав: «Піду. Готовий і на передок». А він прямо наполягав, мовляв, не варто мені повертатися додому. Україна ж уже начебто захоплена. Я підписав згоду і через два дні пролунало оте: «З речами на вихід». Це тобто з їхнім тоненьким матрасом, на якому неможливо спати, і кружка. Ані телефонів, ані навушників, ані навіть ключі від моєї квартири не повернули. Хоча список речей був у переліку. Правда, хоч одяг наш віддали», - згадує Іван.

Везли довго, через курську в’язницю, з ночівлею там. Інші українці, з якими там вдалося поспілкуватися, казали, що були в брянській та інших тюрмах:

«Там звірства були страшні. Люди по два-три рази за допит втрачали свідомість. Били сильно. Нас ще, виходить, несильно, порівняно з ними», - каже лікар.

Шлях додому знову пролягав через Крим, і в якийсь момент полонені подумали, що їх можуть знову відвезти на гауптвахту. Але коли охоронці не сіли разом з ними до літаку, зрозуміли: нарешті додому.

«Ми побачили прикордонну смугу з написом «росія», і тоді зрозуміли остаточно: виїхали», - розповідає Іван.

"Порушення, які описує полонений лікар, можно розглядити у двох аспектах. По-перше, він є потерпілим від воєнного злочину, відповідальність за який передбачена нашим Кримінальним кодексом (стаття 438) і відповідно зараз розслідується правоохоронними органами. Злочин цей полягає у тому, що цивільного лікаря в принципі не мали права брати в полон, - пояснює адвокатка, експертка Одеського Комітету виборців Юлія Лісова. - Але що є більшим порушенням – це застосування катувань під час полону. Катування, як вказує пан Іван, полягали як у психологічному тиску, так і у спричиненні фізичних страждань. Також, оскільки описані порушення стались, коли рф ще була членом Конвенції, то пан Іван ще встиг реалізувати своє право подати скаргу до ЄСПЛ. Європейський суд буде розглядати цю справу в контексті відповідальності рф в цілому як держави".

Публікація підготовлена Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» у межах реалізації глобальної ініціативи «Трибунал для путіна».