«Ми знали, що у них є список для катівні»: історія жительки Миколаївщини

Про те, як російські військові дев’ять місяців окупації знущались над жителями невеликого села Снігурівської громади на Миколаївщині, розповіла працівниця Пенсійного фонду Ірина. Це одна з історій, яку записали документатори Одеської обласної організації ВГО «Комітет виборців України», котрі спільно з партнерами збирають свідчення воєнних злочинів рф в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для путіна».

«Діти залишились самі у перший день війни»

- Я - Ірина, працюю головним спеціалістом в Головному управлінні Пенсійного фонду в Миколаївській області. До початку війни ми жили звичайним життям. Ми з чоловіком працювали. Діти ходили до школи, якраз син перейшов в 11-й клас, а донька навчалась у шостому класі. Діти ходили до секцій: і танці, і вокал, і плавання, і айкідо. У кожного були свої інтереси. Ми відпочивали, їздили на море щороку, їздили по містах України. Було хороше, щасливе життя.

Війна нас застала вранці. Ми прокинулись, увімкнули новини та почули про те, що почались обстріли. Ми вирішили зібрати тривожну валізу: документи, гроші та інші необхідні речі. Розбудили дітей, сказали їм, що почалась війна. Було дуже важко про це говорити. Також одразу їм сказали, де документи і як правильно себе вести, якщо з нами щось трапиться. Звісно, пішли на роботу, а діти залишились вдома у перший день війни. 

«Щодня ти знаходився під тиском, бо розумів що на вулиці є росіяни»

- Ми до останнього думали, що будемо залишатись у Миколаєві. Але, коли до нас 24 лютого приїхали родичі з Херсона, вони були дуже перелякані. Їхній страх перейшов до нас і ми вирішили поїхати з міста. Але поїхали трохи у неправильному напрямку - у Баштанський район, Снігурівську ОТГ, у село Афанасіївка. Там був батьківський дім, який використовувався як дача. Ми вирішили чотирма сім’ями перебути в селі.

У період окупації було дуже важко. Російські солдати морально тиснули, також матеріально було важко. Зв’язку не було, ходили в поле за п’ять кілометрів, аби хоч якось зателефонувати рідним. Також не працювали термінали, не було банкоматів. Нічого не працювало. Не було продуктів, постійна перевірка документів. Вони приходили в дім зі зброєю, яку направляли і на дорослих, і на дітей. Були обшуки завжди, вони перевертали все в будинках. А у сусідів, у яких були худоба та сіно, то вони взагалі все сіно «штрикали». Я не знаю, кого вони в тому сіні шукали. Дуже важко психологічно. Щодня ти знаходився під тиском, бо розумів, що на вулиці є росіяни. 

Залякували, що заберуть дітей, що будуть відправляти в російські школи. Коли сказала, що не віддам дитину , почали знову залякувати, але далі залякування діло не пішло. Вони заходили в дім, як господарі. Розповідали, що знищать нас, що вони тут будуть відновлювати землі та саджати полуницю. 

У всіх перевіряли мобілки, ми видаляли завжди фото, бо ми для себе знімали прильоти. Фейсбук видалили, Інстаграм. Навіть переписка, де просто щось говорилось про Україну, могла спровокувати їх. Вони забирали людей, катували їх. Ми знали, що у них є список, але не знали послідовність, кого і коли заберуть в катівню. Вони знущалися з людей. Якось забрали чоловіка, а після повернення він два тижні не розмовляв навіть. 

«Прорубали тунель у дерезі, щоб діти могли сховатись, коли приходили російські військові»

- Російські окупанти грабували людей, забирали машини. Якщо у будинку нікого не було - вибивали двері зброєю та грабували будинок. Ми старались не виходити на вулицю та ховали дітей. Тато на сусідній ділянці прорубав тунель у дерезі, щоб діти могли сховатись туди, коли приходили до нас російські військові. Вони залякували, що заберуть сина до армії, а моєму синову 16 років! Тому ми їм підготували таку схованку, аби вони туди заповзли та були там поки не пройде перевірка.

Афанасіївка в окупації. Фото з особистого архіву Ірини

Мені було небезпечно залишаться у селі, адже я державний службовець, а вони з держслужбовцями, АТОвцями та десантниками чинили дуже жорстоко. Тому, щоб з ними не співпрацювати, у селі ніхто не знав, що я держслужбовець. Ми там не прописані і їздили в село, як на дачу. Нас там мало хто знав узагалі. Знала лише одна сусідка і вона мовчала, але згодом деяким розповіла. Ті, хто дізнався цю інформацію, були проукраїнськими, тому я знала, що вони мене ніколи не здадуть. Інші просто не зрозуміли, що я у зоні ризику. Слава Богу, що ми там не прописані, бо у них були списки всіх, хто там жив, і вони перевіряли за списками, коли заходили в село. 

«Колону, в якій ми мали їхати, розстріляли»

Ми були в окупації весь період, адже приїхали 25 лютого, а окупували нас у березні. Ми не могли тоді виїхати, бо вже йшли танки на Миколаїв. Ми бачили ці колони техніки, літали вертольоти. Були активні бойові дії. 19 березня росіяни окупували село повністю, і так ми пробули там до 27 листопада. 11 листопада деокупували Снігурівську ОТГ. 

Під час окупації ми намагались виїхати п’ять разів, але так складалось, що поїздка переносилась. Потім дізнались, що розстріляли колону, в якій ми мали їхати. Тому були там увесь період окупації села. 

Дорога до Снігурівки. Фото з особистого архіву Ірини

«Будинок пошкодило касетним снарядом»

Росіяни завдали удару по нашому житлу у Миколаєві, коли нас не було вдома. Ми в цей момент вже були з окупації, тому, коли вже повернулись додому, побачили побиті вікна. Сусіди розповіли, що удар стався 6 червня. Були «прильоти» касетними снарядами. Дві кімнати пошкоджено, а також балкон.

Квартира, пошкоджена російським снарядом. Фото з особистого архіву Ірини

«Вони не уявляли, що можна жити так добре, як ми»

Моя думка така, що вони зомбовані. У них сильна пропаганда та провокації, їх налаштовують проти нас. Вони самі не хочуть працювати, вони не мають нічого свого. Їм аби награбувати та вбивати нас, адже їм нарозповідали, що тут одні неонацисти живуть. 

Навіть, коли вони проходили до нас з перевіркою, то питали, чи ніхто нас не утискає за нашу російську мову. Ми їм кажемо, що вільно спілкуємось двома мовами. А вони навіть не уявляли, що можна жити так добре.

“Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни зобов‘язує державу-окупанта поводитись з цивільним населенням гуманно, - нагадує адвокатка, експертка Одеського Комітету виборців Юлія Лісова. - Зокрема має виключати наругу над людською гідністю, образливе та принизливе поводження. В даному випадку героїня інтерв‘ю розповіла, що ці норми дотримані не були. Також Женевськими конвенціями забороняється мародерство, застосування катувань та складно контрольованої зброї, якою є касетні снаряди. Все це є воєнними злочинами”.

Публікація підготовлена Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» спільно з ГО «Миколаївський дослідницько-аналітичний центр» у межах реалізації глобальної ініціативи «Трибунал для путіна».