Спогади очільника громади на Миколаївщині про окупантів: "Били кийками і струмом"

Керівник Шевченківської територіальної громади Олег Пилипенко провів 93 дні у полоні росіян на окупованій Херсонщині. Його звільнили 10 червня 2022 року під час одинадцятого обміну полоненими між Україною та рф. Чоловік пам'ятає, як організовував опір під час бойових дій, як військові рф проводили допити та застосовували електричний струм. Також стала відома доля його 70-річного водія Володимира Хваля, разом з яким його було викрадено і з якого почав працювати один із каналів обміну полоненими.

Журналісти ЦПР разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ в Одесі в рамках ініціативи "Трибунал для путіна" з’їздили в громаду та поспілкувалися з її очільником Олегом Валерійовичем про воєнні злочини рф.

Де і як ви зустріли повномасштабне вторгнення? 

У ніч з 23 на 24 лютого я повертався із відрядження з Києва в Миколаїв. Дізнався про ситуацію одразу, тому що один з об’єктів, в який о п’ятій ранку прилетіла ракета, знаходився на території моєї громади й ще один — військовий аеродром, безпосередньо межує із Шевченківською громадою. Моя дружина виявила певний ступінь занепокоєння з цього питання. Але я поїхав не додому, а на роботу. 

Оскільки я є офіцером резерву Збройних Сил України, у 2018-2019 роках проходив бойове злагодження, контактував із багатьма військовими, тому мені було набагато простіше встановити, що насправді відбулося і що буде надалі. 

Я приїхав на роботу, безпосередньо у Шевченкове, коли йшли величезні колони біженців із Херсонської області через нашу територію. Почалися перші відступи військових частин, які базувалися в Херсоні чи області. 

В Миколаєві є два підрозділи: 79 бригада та 36 бригада морської піхоти. Тепер уявіть - 79 бригаду знімають і повністю кидають на оборону Києва. 36 – на Маріуполь. Коли ти це знаєш зсередини, то думаєш, а хто оборонятиме місто? Тим часом в Youtube з’являлися ролики стосовно того, яка орда йде по Херсонській області, як вони захоплюють міста. Ти розумієш, що все це зараз буде в тебе, потрібно організовувати якусь лінію перешкод. Спочатку 59 бригада зайняла оборону в Миколаєві, а потім сюди закинули 28 бригаду. І 25 лютого приїхав генерал-майор Дмитро Марченко. 

І всі ці ротації відбувалися до 25 лютого?

Так. Треба розуміти, що ми своїми силами на той момент змогли зробити наступні речі. Перше, підготувати усі приміщення, які могли бути використані як бомбосховища або укриття. Ми організували людей, почали прибирання, заносили туди лавки, стільці, столи. Я дав генератори, які були у наших закладах освіти. Підготували воду та запас харчів. Відтестували нашу сигналізацію зі сповіщення, попередили, що тестуватимемо її 24 числа. 

У ніч на 25 лютого я вивіз свою сім’ю в евакуацію, а зранку вже був на роботі. Ми були готові до того, що в нас будуть бойові дії. 

Перша хвиля російської спроби захопити Миколаїв проходила кількома великими групами. Одна з них — трасою М-14, яка веде з Херсона на Миколаїв, безпосередньо біля нашого населеного пункту. Ми на той момент вимкнули усі неонові вивіски, вуличне освітлення, і був такий флешмоб з руйнування дороговказів. Це також принесло свої плоди на початку, коли ворог не орієнтувався на місцевості й не знав, де він знаходиться. Та частина, яка поїхала польовими дорогами, заблукала у зрошувальних системах. Вона не доїхала до Миколаєва, а ті, які доїхали — не розраховували на спротив. Вони думали, що масою залякають усіх. Коли вони реально почали отримувати відсіч, то у паніці прийняли рішення про перебазування на нові рубежі. 

На успішний наступ на Миколаїв вони розраховували, а до відступу життя їх не готувало. Тож між Шевченкове і Посад-Покровським, далі до Киселівки було багато кинутої російської техніки, в якої просто закінчилося паливо. Деякі навіть робили спроби заїхати на заправні станції в нас, але не знали, що там паливо закінчилося ще 24 лютого, коли відступав Херсон. Всі ж заїжджали до нас і заправлялися. 

Ми з хлопцями організували невеликі партизанські загони. Основна наша місія полягала у наступному: відстежування пересування ворога, повідомлення у військові структури. Армія на той момент зайняла кругову оборону Миколаєва і технічний резерв, який вони могли використати, був дуже обмежений по засобах ураження і боєкомплектам. Потім і наша, і інші громади допомогли в поповненні. Всі пам’ятають цей флешмоб із викрадення ворожої техніки. Ми у цьому напрямку пішли далі. Все, що можна було потягнути трактором, передати військовим — ми передавали. Все, що можна було знайти в полях, дозаправити й воно якось могло доїхати до пункту передачі – також це робили. Там, де ми розуміли, що танк, який важить 40 тонн і він дуже далеко від ліній комунікації, тож його просто так не забереш — то просто спалювали.

Ми все це робили вже на п’ятий день війни. Тоді я переїхав із села, де проживаю – Полігону, в Шевченкове. Через деякий час мені повідомили, що на тій вулиці, де я проживаю вночі відбуваються якісь незрозумілі рухи. Я взяв хлопців із тероборони й ми поїхали з’ясувати цей момент. На моїй вулиці нас обстріляли із гранатомета. Спроба була невдала.

Це була диверсійна група росіян, яким, напевно, хтось із місцевих колаборантів повідомив, що в керівника громади акумулюється інформація з пересування колон, які потім відстежують та знищують. Вони трохи "образились" на це і вирішили аж цілу ДРГ прислати. Наступного дня наші розвідники її ліквідували. 

Після цього ми з хлопцями розробили свій протокол безпеки, оскільки було 20 активних людей і десь понад 100 людей, які збирали та передавали інформацію. Оці 20 відстежували та коригували вогонь і ми просто домовилися: якщо хтось не доїжджає з пункту А в пункт Б, його номер викидається з телеграм-групи й всі протягом години повинні змінити чинне місце свого перебування.  

Тим часом армія рф пройшла повз нашу територію з понтонними мостами, дійшла до річки Інгул, підготувала переправу і вирушила в напрямку Вознесенська. Також була велика колона, яка рухалася через Баштанку. Там вони були розгромлені, бо інші голови громад робили теж саме, що і я. До того ж була велика кооперація з ЗСУ і мінімальними засобами ураження вдавалося зупиняти величезну орду. 

Що трапилось 10 березня? 

10 березня я і мій водій, Володимир Хваль, поїхали у напрямку населеного пункту Любомирівка з ціллю завести туди продукти. На той момент глушився мобільний зв’язок, було складно комунікувати з тою частиною громади, там закінчувалися харчі, треба було забрати породілля. 

Ми потрапили у ворожу засідку, нас обшукали на предмет зброї або боєприпасів, але не знайшли – в нас були тільки продукти. Традиційні звички орків щодо усіх, кого затримували — забрати гроші та цінні речі. При обшуку у мене в кишені джинсів знайшли посвідчення водія і там було прізвище. От коли побачили прізвище — затримали нас, зв’язали мене, зав’язали очі та перевезли до помпової станції, яка знаходиться недалеко від населеного пункту Тернові Поди.

На мою думку, це був підрозділ десантників, дуже добре озброєний та екіпірований. 

Вам зав'язали очі, а водію?

Володимира також зв'язали, він був зі мною весь час. Це літня людина, йому на той момент було 69 років. 

Спочатку нас протримали до ночі на помповій станції, далі перевезли до Чорнобаївки. Мого водія везли всередині БТР, а для мене вони вирішили зробити більш "комфортну" поїздку: зверху на БТР прив'язали й роззули. Це був березень, але температура повітря — мінусова, тому обмороження ніг я отримав практично з першого дня. Це внесло певні проблематики потім в наступному, але головне, що пальці ніг вдалося зберегти.

В Чорнобаївці нас спочатку допитали, це був протокольний допит: родився, вчився, освіта. Опитували інші люди, ми їх не бачили. Ми були постійно з зав'язаними очима, але по тембру голосу, манері ставити питання, по тому як людина будує речення, то я можу зробити висновок, що це були точно офіцери або військова поліція, чи фсб. 

Потім почали відновлювати паролі в телефоні й в стертих повідомленнях вони знайшли декілька координат, які були скинуті з мого телефону — там, де загинули їхні підрозділи. Для десантників це означало, що вони зловили коригувальника. По коригувальниках у них один сценарій — його треба максимально закатувати й вбити. Для фсб більше представляло цінність те, що я є головою громади від президентської партії, входив до команди Віталія Кіма.

На момент затримання вони вже знали, що ви голова громади?

Так, якщо вони знали, де я живу і прислали туди диверсійну групу, то, напевно, що вони більш глибоко вивчили це питання. Думаю, що це не відбулося без колаборантів, тому що частина населених пунктів на той момент потрапила вже в окупацію.

Для військової поліції я представляв цінність в тому питанні, що через мене вони хотіли побудувати канал спілкування з губернатором і домовитися про обміни військовополоненими. Тому що більше тисячі їхніх людей на миколаївському напрямку потрапили в полон. 

Але суть проблеми: дві різні структури між собою з'ясовували, в кого більше прав на мене. Що не заважало десантникам таскати мене на допити й наносити тілесні ушкодження.

Кабінет Олега Пилипенка

Ви весь час перебували у Чорнобаївці?

Не просто в Чорнобаївці, а безпосередньо нам виділили невелику кімнату - два на три метри, в штабі росіян. Тобто всі інші полонені були в підвалі, або ще вони практикували таку тему, як ями. Коли не вистачало місця в підвалах для полонених, просто викопували глибоку яму, просто неба, і на драбині спускали людей.

Били кийками, тобто застосовували електричний струм. Коли я втрачав свідомість, то мене холодною водою приводили до тями й потім це все продовжувалось. Доводилося спати в мокрих речах. Черевики повернули, але через те, що вони намокли, стали дуже грубі. Велика проблема була і з пальцями, і з ногами. Ну і взагалі, фактично, від шиї до п'ят було дуже багато забиття.

Чотири години били чисто за Facebook, бо там були якісь відео, де ми спалюємо їхні танки й вони дуже образились на це.

Годували, це був такий "п'ятизірковий готель з п'ятиразовим харчуванням" - за перші сім днів нас погодували п'ять разів, і два дні у нас були такі "розвантажувальні". 

У них була величезна проблема з харчуванням для своїх військових. Всі пам'ятають спустошені магазини, підвали простих мешканців і так далі - це було не просто так. Тому що в них реально сухпайків було на три дні. 

16 березня наші нанесли дуже серйозний артудар по Чорнобаївці, в ході цього обстрілу загинув російський генерал. Вони витратили певну частину часу на те, щоб з'ясувати, хто повинен далі все це очолити. Той, хто очолює повинен був дізнатися у вищого керівництва, чи можна їм успішно перебазуватися кудись і куди саме, і потім вони вже віддали наказ про евакуацію штабу й евакуацію підрозділів. 

Це все відбувалось десь близько 4,5 години. Машина з боєкомплектом, яка була запаркована недалеко від нас, по ній також прилетіло — вона загорілася, вибухали снаряди, які пробивали стіну. Тобто нам вже практично не було чим дихати, далі двері відчинилися, нас забрали. Це був перший і останній раз, коли нас провели не з зав'язаними очима, тому що треба було швидко. Нас закинули в автозак.

Напевно, я єдина людина в Україні, яка не сміється з мемів про Чорнобаївку, бо бачила зсередини, як це все виглядає. Єдина думка, яка мене тоді хвилювала, що якщо я загину від наших боєприпасів, то прикопають в ямі з оцими. Не дуже радісна новина.

Коли нас перевезли вже в Нову Каховку, там розділили на військовополонених та цивільних. Військових було десь 40 осіб, їх помістили в ангар, який знаходився на території новокаховської Служби безпеки. Нас обох перевезли в блок для цивільних, який знаходився на території Національної поліції. Це свідчить про те, що інші цивільні або загинули під час транспортування або їх вбили в Чорнобаївці. Ми їх не бачили, але чули. 

До того ж нас не годували два дні, тому були дуже знесилені. В мене ще додайте переохолодження і побиття. 

16 та 17 березня ми з водієм були в одній камері. Потім орки згадали, що в них там є полонений, з яким вони хотіли встановлювати зв'язок з обласною військовою адміністрацією. 

20 березня до нас прийшли й сказали: "Нарешті ми вас знайшли". Хоча ми за межі камери не виходили. Мені тоді надали першу медичну допомогу, завезли в госпіталь. В мене були тріщини в ребрах, обморожені ноги. Лікарі зрізали омертвівши тканини й почали лікувати все, що пов'язано зі внутрішніми органами. Почали колоти антибіотики. Це були військові медики й, судячи з характерного акценту, москвичі або із Підмосков'я. Відношення було, якщо можна так сказати, інтелігентним.

22 березня мене вивезли в якийсь ліс, дали можливість зателефонувати через телеграм до довіреної особи Віталія Кіма і повідомити взагалі, що я живий, тому що за цей період мене рази три вже поховали. Знаходили або тіла, або фрагменти тіл, які по комплекції підходили під мене. 

Вони одразу домовилися стосовно обміну мого водія, його обміняли 23 березня, недалеко від Шевченківської громади. Другий обмін був 25 березня — це вже обміняли ще чотирьох наших військових. 

Цей канал потім набув статусу офіційного і їм вже керував Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Тоді він так не називався, це був просто підрозділ Генштабу, і по факту на Миколаївському напрямку відбулося 13 обмінів. Мій водій був поміняний на першому обміні, я — на 11-му. 

По мені дуже складні були переговори, тому що 11 голів територіальних громад України знаходилися в полоні на той момент. Ми не говоримо зараз про те, скільки старост, заступників голів, мерів міст були в полоні. Наприклад, мер Енергодара провів в полоні 333 дні, я - 93. 

В Новій Каховці вже не застосовували до мене якихось фізичних впливів. Перший місяць я дуже погано ходив після обмороження ніг, плюс забиття ребер і так далі. Після госпіталю мене повернули вже туди, де я утримувався спочатку — це кімната архіву, напевно. Тобто з неї зробили камеру, в якій я провів весь подальший час.

Які були умови в Новій Каховці?

Ну взагалі "VIP", у мене були два вікна. Більш ні в кого такого не було. Спати доводилося на столах. Тобто це був чийсь кабінет, просто два столи склали і на них спали. Замість подушки в мене був бушлат якогось капітана поліції. Оскільки це було приміщення Національної поліції, там напевно ще були якісь речі, то нам просто їх видали. 

Весь той період я був один. За дві камери від мене знаходився Дмитро Васильєв — це секретар Новокаховської міської ради. Нас кожен день на 15-20 хвилин зранку випускали, щоб ми набрали воду для особистих потреб: попити, помитися і так далі. От і поки ти набираєш воду, можеш якимось чином обмінюватися інформацією із тими людьми, хто поруч. 

Дмитро Васильєв був у полоні з 16 березня по 1 травня, потім його відпустили. Він якимось чином зміг перебратися в Київ. Він помер у січні цього року. Внаслідок, напевно, всіх тих подій. В нього сім'я виїхала з Херсонської області, якраз встигла до моменту захоплення Новокаховської ГЕС. Він, як посадова особа, залишався в місті, потім його затримали, не називаючи причини.

Я мав можливість спілкуватися з багатьма людьми із Нової Каховки, які перебували у сусідніх камерах. Таким чином я  дізнався, що під нами був ще підвал —  от там був насправді жах. Тому що в кімнаті 20 м² могло бути 12 осіб. Тобто в деяких випадках люди навіть не могли спати лежачи, вони спали сидячи, от просто навприсядки. 

Це були різні люди, серед полонених були й наркомани. 

Чому їх утримували? 

Дивіться, вони ловлять драг-дилера, через дві години "масажів" він здає повністю всіх: у кого брав і кому возив. Виїжджає така собі група захвата, наприклад 10-15 машин, і ловлять всіх. Потім через дві години "масажів" ті, хто виготовляли щось там десь, дають на камеру "найчесніше" інтерв'ю, що от раніше вони це здійснювали, бо їх кришував, наприклад, начальник районного управління поліції або СБУ, кого їм писали, того вони й називали. А от зараз вони зрозуміли, розкаялися. 

Насправді там просто пішло перемикання під себе та свої потреби. А наркозалежних людей потім використовували як дешеву робочу силу для місцевих бабусь. Встановили біля мерії пам'ятник Леніну, почали біля нього прибирати. Бабусі: "Наконец-то порядок в стране наступил". Для таких цілей це робилося.

Вас лікували трудотерапією?

Ні, на початку в лікарні реально лікували. Потім вже не допитували, не били. Тобто мені вистачило отого першого тижня в Чорнобаївці. Я вам хочу сказати, що при потраплянні в полон, напевно, десь відсотків 70 тілесних ушкоджень, отримуєш в перші три дні. Далі там уже всі розуміють, що якщо тебе ще далі бити, то помреш і все.

З якою метою тоді тримали?

Вони працювали над тим, щоб мене обміняти й вимагали за мене якихось своїх офіцерів. Вони вважали мене комендантом. Наш Генштаб, щоб не створювати прецедент, зайняв позицію: "Він цивільна особа і крапка". Тому процес домовляння трішки розтягнувся, але слава Богу, що закінчився успіхом.

10 червня мене обміняли. В ході цього обміну обміняли ще три наші цивільні особи. Обмін суто цивільних на цивільних, чотири на п’ять. Більш детально я не маю права розповідати. Це було недалеко від населеного пункту Правдине Херсонської області. 

Про життя після полону Олега Пилипенка читайте в наступному інтерв’ю. 

Ця інформація зібрана та зафіксована Центром публічних розслідувань разом із документаторами громадської приймальні УГСПЛ у м. Одесі в рамках ініціативи "Трибунал для путіна".