Військовий капелан Леонід Болгаров: «Коли ми були у полоні, один наш охоронець попросив молитися за нього»

У 2014 році пастор з Одеси Леонід Болгаров став військовим капеланом. Багато разів їздив на Донбас, де загалом пробув близько трьох років. На початку російського повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року він разом зі своїми друзями-священниками й лікарем погодився на борту рятувального судна «Сапфір» вирушити на допомогу українським військовим. Під час цієї місії друзі потрапили в російський полон. Свою історію Леонід розповів документаторам Одеської обласної організації ВГО «Комітет виборців України», які збирають свідчення воєнних злочинів росіян в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна».

Військовий капелан: на війні невіруючих нема

Капеланом Леонід Болгаров служив спочатку у 18-ому окремому батальйоні морської піхоти, потім – у першому батальйоні морської піхоти, який свого часу вийшов з окупованої нині Феодосії, а останнім часом – у 38-ому зенітному ракетному полку імені генерал-хорунжого Юрія Тютюнника.

«Ми їздили туди, щоб знайомити наших хлопців з Богом. Ми молилися за них, спілкувалися з ними, наставляли. Читали Біблію, давали їм натхнення на цілий день, індивідуально спілкувалися. Були з ними поруч на Різдво, на Великдень. На війні невіруючих нема. Якось ми були в 59-й бригаді, на «нулі». Ніч, бій. Ми в окопі молимося. Чуємо, наші хлопці перестали стріляти. Відкриваємо очі, а вони стоять коло нас на колінах і моляться разом з нами. Це так проникливо. Коли ти бачиш, як хлопці живуть, стараєшся бути такий, як вони. Тому ми одягаємо військову форму, щоб бути нарівні з ними», - розповідає пастор.

«Якщо не я, то хто?»

Пан Леонід каже, що до останнього не вірив, що росія розпочне повномасштабне вторгнення. Але коли воно почалося, зрозумів, що сидіти вдома не зможе. Тож поспілкувався зі знайомими і домовився, що, оскільки за віком в армію його не візьмуть, то 25 лютого він розпочне роботу водієм у Миколаївському шпиталі. Однак вранці 25-го, коли він зібрався у військкомат, йому зателефонував інший священник Олександр Чоков. Він і запропонував поїхати на острів Зміїний – забрати загиблих і допомогти можливим пораненим захисникам.

«У мене завжди такий принцип: якщо не я, то хто ж? У мене роздумів не було, погодився відразу. Зателефонував у Миколаїв, сказав, що на пару днів з’їжджу в інше місце і потім приїзду до них», - згадує священник.

Вдома сказав дружині, що вдома буде за день-два. Так друзі опинилися на рятувальному судні «Сапфір» та того ж дня відчалили від Одеського морвокзалу.

Вранці 27-го судно стало на якір поблизу острова.

«Десь о 10-й ранку на борт піднялися росіяни. Нам скомандували: «Руки за голову», вивели нас з кают на палубу під дулами автоматів, поставили на коліна. Потім завели в кают-компанію, і там ми просиділи до вечора в невідомості. Потім знов розвели по каютах, по одному. За якийсь час зайшов їхній старший, Олексій його звали. Сказав, щоб ми пересаджувалися на катер. Далі нас морським буксиром «Шахтар» доставили до Севастополя. Були там на вечір 28 лютого, а там уже на нас чекав автозак, військова поліція, преса, їхні журналісти нас фотографували, знімали на камери для чогось. Посадили нас, священників, в одну камеру на військовій гауптвахті, а лікаря Івана – в одиночку. Так почався наш полон», - розповідає пан Леонід.

Фото з Ярошем: «червона ганчірка для фсб»

У полоні їм постійно закидали, що насправді вони – не священники, а диверсанти, які начебто хотіли підірвати острів Зміїний. Допити були безкінечними:

«Казали, що нам світить по 10-15 років тюрми. Телефони забрали. В Севастополі слідчі показали мені мою сторінку у Фейсбуці, власне те, що їх цікавило: там був я, сфотографований з Дмитром Ярошем. Також мої фото у військовій формі. Тиск був сильний – моральний, психологічний. Вони це добре вміють. Допитував навіть відділ по розслідуванню злочинів на Донбасі. Їм ті мої фото – як червона ганчірка були. Але ми були винні тільки в тому, що ми були українці, цього було їм достатньо».

За час перебування на гауптвахті – понад 10 днів – полонених виводили на прогулянку із затхлої камери всього пару разів хвилин на 15:

«Ми хотіли поспівати, прославити Господа – залетіли в камеру, заборонили. Голосно молитися теж забороняли. На прогулянці хіба що могли можливість помолитися. І що цікаво, ті хлопці, які на вишці там стояли, теж нас слухали. Нас там охороняли молоді пацани, курсанти нахімовського училища. Максимум - 18 років. Молодесенькі геть. Наші, кримські. Це їм у 2014 році було років 10. Виросли… А ще один з охоронців якось попросив нас молитися за нього. А прізвище у нього українське якесь було, козацьке таке. Забув точно, яке. Але точно наше».

Біблія і перевірка на екстремізм

Вранці 12 березня полонених вивели з камери, віддали їм речі, посадили в автозак і привезли в казарму, де вже були військові зі Зміїного. А по обіді всіх полонених автобусами повезли далі, в аеропорт. Звідки літаком близько 200 українців відправили у табір для військовополонених у росії.

«Я був в тонкому светрику, кросівках. Пілот сказав, що на вулиці мінус 22. Везли нас автозаками десь три години. Потім відчинили двері, зразу натягли капюшон на голову, руки заломили, поставили на коліна в сніг. Ми простояли там з 3 до 5 ранку, на тому морозі. Я молив Бога, щоб претерпіти це. Я згадав, як наш Василь Вирозуб, коли ми були на їхньому буксирі «Шахтар», сказав, що ми маємо бути достойними. І я молив Бога бути достойним. Було страшно впасти. Бо зразу починався крик, починали сильно бити», - згадує священник ту ніч.

Потім йому «видали» 139-й номер, порадивши забути своє прізвище. Далі друзі опинилися в холодному наметі, де стояла нетоплена «буржуйка». Вранці їм дозволили лягти на ліжка з тоненькими ковдрами:

«Я ліг одягнений. Потім відчув, що мене хтось накрив. Відкрив очі: а це Іван (лікар Іван Тарасенко. – Авт.) прикрив мене своєю ковдрою і своєю курткою. Сказав, що зараз буде топити «буржуйку» і йому буде тепло. Через пару годин нас підняли, я встав, а у мене на колінах так і була нерозтала крига».

В таборі жахливо годували, їжею без солі і смаку:

«Їсти це було неможливо, Готували так звані деенерівці. Їх до нас не допускали. Вони ходили по периметру табору за сіткою. Виконували підсобні роботи: копали траншеї довкола табору, були на побігеньках у росіян», - розказує пан Леонід.

Після військового табору у Шебекіно їх відвезли у СІЗО автозаками:

«Знову руки заломили, один кричить: «Дєд, расслабь руку, поламаю!». Мені, значить, кричить. Закрутили мені руки за спиною, завели в кімнату, там купа офіцерів їхніх, якихось жінок. Нас роздягли догола, оглянули, видали нам зеківські роби. І їхній підполковник мені сказав: «Який ти священник?». Я кажу: «Протестантський». А він: «А, це ви, єретики. Ви продали Ісуса». Я йому кажу, що у них в росії теж така церква є. Назвав прізвище єпископа. Він замовк. Обстригли нас там налисо, дорогою дали тюремну постіль. Водили нас четверо чоловіків: двоє охоронців і двоє спецназівців і плюс собака. Мабуть, щоб принизити нас, зламати, чи що».

За час полону українців намагалися привчити постійно дивитися в землю, не підіймати голову, мовчати і відповідати лише російською мовою.

«Зверталися до нас: «Святиє отци». Наче як з насмішкою. «Святиє отци, на виход. Святиє отци, на прогулку». Прогулянка – то був для нас там найстрашніший час. Час знущання над нами. Били, примушували то бігти, то стояти, то ще щось. Собаку натравлювали, у собаки аж піна з рота йшла, наче от-от загризе.  Спочатку, коли був сильний мороз, виводили хвилин на 40. А прогулянка – це та ж камера 4 на 5 метрів, тільки без даху. Сніг на тебе зверху сиплеться, вітер. Дуже холодно. А коли стало тепло, то виводили хвилин на 10. Але думаю, над нами все одно менше знущалися, ніж над іншими нашими хлопцями, полоненими. Бо там ми такі крики чули… Лупцювали їх страшно», - розказує пастор.

У тюрмі Леоніду Болгарову видали «Новий заповіт» з двома штампами «Перевірено»:

«У мене була своя Біблія, але в мене її зразу ж забрали, як тільки привезли в СІЗО. Сказали, що вона перебуває на перевірці на екстремізм. Так мені її й не повернули, хоча я питав. Казали, що ще не пройшла перевірку. А коли нас відпустили, її повернули, але штампу там не було… Не пройшла моя Біблія перевірку на екстремізм. А ще мені кказали, що нас змушують розмовляти українською мовою. Я кажу: «Ви мою Біблію бачили? Вона російською». Мовчать. Ще питали на повному серйозі, чи знайомий я з Бандерою. Я сказав, що, на жаль, не встиг познайомитися. Не можу сказати, чи вони реально не розуміли? Чи це провокація? Чи що це? Хтозна».

Сон про волю

Допити в СІЗО тривали щодня. Слідчі знов і знов питали, чи вони реально священники, чи ж диверсанти. Брали на аналіз кров, матеріали для ДНК. Постійно казали що полонені «зомбовані», бо Україна примушує їх вчити українську мову. Годували також жахливо:

«Капуста отакими куснями, кислюча – страх. Я її їсти не міг. Макарони – нарізані недоварені шматочки тіста, слизькі, прожувати неможливо, то доводилося ковтати. Ще давали по восьмій частинці шматочка хліба вранці і ввечері і по сто грамів чаю. Ну так, щоб не померли з голоду тільки. А ще вмикали нам свої новини, і з тих новин ми розуміли, що у них справи явно не так добре, як вони нам казали. А ще ми помітили: що гірші у них на фронті були справи, то більше вони над нами знущалися».

З першого дня священники постували і молилися. У перший день посту пан Леонід побачив картину:

«Тьма. Потім з’являється світло. Ліс якийсь. І ми підіймаємося вгору дорогою. Траса хороша, автобуси по ній. І сонце таке яскраве. Я розповів друзям. І ще Бог мені сказав: «Вихід є. Я – ваш Бог. Я вас виведу звідси». Ми молилися за це щодня. І вірили, що так і буде. Сумніву у мене не було».

Воля

Одного з весняних ранків полонених вивели з камери, забрали тюремні речі і видали їхній одяг, після чого привезли в аеропорт.

«Той рейс чомусь скасували, даремно протримали весь день в автозаку. Там всередині навіть поворухнутися не можна було. Ми знов переночували в іншому СІЗО. І до нас зайшов їхній військовий і сказав: «Ви що думаєте, ви вас відпускаємо? Сибір великий, треба ліс валити». Я аж засумнівався. Але все ж вірив. Руки нам закували в кайдани, руки розпухли сильно. Потім поміняли кайдани на стяжки. Посадили нас у літак. І конвоїр наш відкрив ілюмінатор. І ми теж дивимося туди. А там – сонце яскраве. Ліс внизу. Дорога нагору іде. Іван мені й каже: «Бачиш, картинка, про яку ти казав». І так і було. Це було вона».

Це дійсно був шлях додому через Курськ, Ростов-на-Дону і Крим.

На вільній території полонені були десь о третій ранку. Наледве дочекалися закінчення комендантської години – і вирушили додому, до Одеси:

«Мене привезли додому, до воріт. А там нікого нема, вулиці порожні. Це була комендантська година затяжна в Одесі, 10 квітня. Враження було важке. Син прийти не міг, бо ж комендантська. Зранку прилетів до мене. Каже: «Я за тебе молився», хоча він у мене невіруючий. Зараз я нормально, слава Богу. Тільки ноги болять, як тільки трохи холодно стає на вулиці. Відморозив, мабуть. Вірю, що скоро всі отримають те, що заробили. Один молодий майор мені сказав якось: «Путін же нє вєчний» Ну знав, що каже».

На думку адвокатки, експертки Одеської обласної організації ВГО "Комітет виборців України" Юлії Лісової, поводження російських військових, які описує капелан Леонід Болгаров, є катуванням:

"Що є, у свою чергу, воєнним злочином. Женевська конвенція передбачає правила поводження з військовополоненими, які зобов’язують державу не піддавати військовополонених катуванням та іншому жорстокому поводженню. Також у військовополонених є низка прав, серед яких - зв’язок з родичами, мати можливість відправляти релігійні обряди, належне харчування та умови утримання. І ці права російською федерацією були порушені. Відповідальність за воєнний злочин передбачена міжнародним законодавством та Кримінальним кодексом України (саттею 438)".

Публікація підготовлена Одеською обласною організацією ВГО «Комітет виборців України» у межах реалізації глобальної ініціативи «Трибунал для путіна».